Не прогинайся під мінливий світ, пливи проти течії,
змінюй реальність — такі й подібні гасла ми чуємо звідусюди та від усіх ще
змалечку. І це добре. Що ж поганого в тому, що нас закликають відстоювати свої
права й інтереси, не опускати руки та боротися за своє щастя? Правильно,
нічого. Прикро лише те, що часом нам не вистачає на все те хоробрості. На
щастя, існує чимало способів допомогти собі наважитися на рішучі кроки. Один із
них — читати історії про інших сміливців: або цілком реальних, як-от героїнь книжкової серії Марії Ісабель
Санчез Веґари та героїв Торбена Кульмана, або вигаданих, як-от Агати Містері, Джуді
Муді та відчайдушних персонажів цієї
пригодницької добірки. Адже, як сказала б Астрід із повісті Леві Генріксена «Ангел
у Пащі Диявола» — бути хоробрим завжди легше з кимось, ніж самому.
Діти шпигунки.
Мисливці на тарганів, Рейчел Спретт
9+
Цікаві самостійні діти-герої, шпигунські
пристрасті, жартівливий тон, руйнування стереотипів, широкий спектр важливих
тем, про які авторка пише легко та просто, без драматизму та дидактизму… Якщо
коротко, то «Діти шпигунки» — гарний класичний дитячий детектив, яких завжди
мало. Іронічний, дотепний, добрий і, що справді здорово, не поверхневий, а
такий, що спонукає думати. У центрі сюжету лежить розповідь про життя трьох
підлітків — Ейпріл, Фіна та Джо. Але ні, не друзів, а дуже різних та рідних
братів і сестру, самі лише стосунки між якими могли б лягти в основу сюжету.
Втім, хоча стосункам Рейчел Спретт присвятила чимало сторінок, детектив
розгортається довкола іншої теми, що її можна було б визначити як «інтеграція»
чи то пак «пошук свого місця під сонцем у новому місті». Починається детектив з
великої несподіванки — їхня мама, що нібито працює у музеї та видається
абсолютно непримітною науковицею, виявляється зовсім не палеонтологінею, а
справжньою міжнародною супершпигункою. Супершпигункою, яка раптово зникає на
одній із операцій, лишаючи свою родину буквально напризволяще — тобто на
татуся, який мешкає в іншому місті та ледь собі самому може дати раду.
Коли тектонічні плити тисячоліттями тиснуть
одна на одну з велетенською силою, то тиск настільки великий, що вуглець у
породі перетворюється на алмази. Ось так у Фінових грудях почувалося розчавлене
серце. Його стисло так сильно, що міг би утворитися алмаз.
Розгублені, ошелешені, трошечки налякані, з
купою запитань без відповідей, діти мають переїхати до нього, змінити прізвище
та влитися у життя нового містечка. От тільки зробити це не так просто, адже їм
навіть одне з одним складно знайти спільну мову, а тут її потрібно шукати з
татом, сусідами, однокласниками, вчителями… та ще й не привертати до себе
зайвої уваги. На заваді усьому цьому стає низка таємничих злочинів: перед щорічними
тарганячими перегонами, що є найпопулярнішою та найважливішою розвагою для
містян, хтось починає справжнє полювання на рудовусих учасників. Звісно, що
головна підозра падає на дивакуватих новачків, тож саме їм і доводиться
з’ясовувати, хто ж стоїть за всіма цими злочинами.
Як пригодницькі книжки Девіда Вольямса та
Джеремі Стронґа, детектив Рейчел Спретт прочитується буквально на одному (трохи
збитому сміхом) диханні. І повторюся — тішить, що дає можливість читачів не
лише гнатися за розв’язкою, а й обмірковувати актуальні для багатьох проблеми.
«Хлопчик-жук» і «Битва жуків. Королева жуків»,
Майя Габріель Леонард
10+
Повість «Хлопчик-жук», перша книжка британської письменниці Майї Габріель
Леонард, що чи не одразу ж стала бестселером і принесла своїй авторці і славу,
і купу престижних нагород, і прихильність читачів з різних куточків світу. Лише
за кілька років її переклали на понад 30 мов, а це, як не крути, гарний
показник.
У центрі сюжету цієї легкої, захопливої та
зворушливої дитячої повісті лежить історія про тринадцятирічного Даркуса.
Бідолашного-бідолашного Даркуса, до якого читачі будь-якого віку одразу
сповнитися симпатією. І не лише тому, що його люба матуся померла п’ять років
тому, дорогий татко, поважний вчений Бартолом’ю Каттл, загадковим чином зник
просто зі свого кабінету з Музею природознавства, й дитячий будинок, у якому
опинився Даркус, виявився просто жахливим, а насамперед через його дитячу
безпосередність, добродушність, що межує з наївністю, щирий інтерес, з яким він
дивиться на життя, та наполегливість. Остання риса характеру є напрочуд
важливою, адже саме вона не дає головному герою навіть шансів змиритися з
нікчемністю ситуації й опустити руки. На щастя, виплутуватися зі справді
кепської ситуації Даркус буде не один, адже на допомогу, певна річ, приходять
друзі — Бертольд, Вірджинія, дядько Максиміліан і велетенський жук Бакстер.
Так-так, абсолютно справжній справжнісінький жук, який несподівано стане для
Даркуса найліпшим другом. Разом із такою дещо незвичною командою помічників на
підлітка чекає справжня низка пригод, оскільки потрібно знайти не тільки
батька, а й розгадати кілька інших важливих загадок і врятувати багатотисячну
армію жуків.
Зрештою, маємо прекрасну фантастичну історію з
детективним сюжетом про дружбу, підтримку та любов до братів наших…
твердокрилих. Крім того, книжка має додатковий бонус – вона напрочуд
пізнавальна. Розкриваючи разом із героями одну таємницю за іншою, читачі
дізнаються чимало інформації про жуків, генетику та інших цікавих наукових
фактів. І, що не може не тішити, історія про Даркуса має вже перекладене та
видане українською продовження — книгу «Битва жуків. Королева жуків».
Як і в попередній частині, на читачів тут
чекають напрочуд смішні балачки з жуком, загадкові розслідування, несподівані
повороти сюжету, купа справді цікавих фактів про комах і дуже легкий стиль
оповіді. Але розповідати про неї детальніше, не псуючи задоволення тим, хто ще
не прочитав першої частини, спойлерами, доволі важко. Тож прошу просто повірити
мені — вона аж ніяк не гірша від першої. А шанувальникам персонажок на кшталт
Лютелли з роману Доді Сміт «101 далматинець» й іншої мами з Ґейманової
«Кораліни» вона припаде до душі навіть більше, оскільки божевільній науковиці
Лукреції Каттер у ній присвячено чимало сторінок.
Ангел у Пащі Диявола, Леві Генріксен
8+
Наостанок — історія від популярного норвезького автора Леві Генріксена.
Історія, що дещо нагадує повісті Джаклін Вілсон, позаяк пропонує нам абсолютно
не-дорослий погляд на світ, у якому дитина справді є головним героєм. Історія
легка, захоплива та майже казкова, оскільки запропонований сюжет нагадує радше
дитячий сон, а не правду реального життя. Втім, нічого надзвичайного та
фантастичного у проблемах, які намагається вирішити головна героїня, маленька
Астрід Барос, немає: як переконує статистика, кожні 30 секунд у Європі
розлучається одне подружжя.
Бабуся каже, що в житті, у реальному житті,
завжди мають бути удари, аби люди могли зрозуміти, що значить — жити. Вона
каже, що життя — це не тільки сонячні дні, але щоб навчитися цінувати сонце,
треба пережити дощ. Думаю, я розумію, про що вона казала.
Зовсім скоро Астрід має виповнитися
одинадцять, але вона з того не радіє. Як і безліч інших героїв дитячої
літератури, вона за прикладом Пітера Пена воліла б ніколи не дорослішати та
назавжди залишитися десятирічною. І як будь-яка героїня, батьки якої нещодавно
розлучилися, понад усе бажає, щоби мама й тато знову були разом. Але, на
відміну від багатьох, вона настільки не згодна щотижня змінювати домівку та
шукати спільної мови з новими пасіями своїх батьків, що рішуче переходить від
мрій до дій. Спершу розробляє доволі серйозний, хоча й дещо зухвалий і
ризиковий план із примирення батьків — незапланована спільна романтична
відпустка на безлюдному шведському острові лише для них трьох, без ніяких мачух
і дурнуватих молодих кавалерів. Не довго думаючи дівчинка береться втілювати
його в життя. Певна річ, що події розгортаються не за планом. І те, що мало
бути відпочинком і примиренням, перетворюється не просто на пригоду, а на абсолютно
неймовірний бойовик: зі злочинцями, викраденням, порятунком і максимально
голлівудським фіналом. Фіналом, у який дуже складно повірити, але повість
«Ангел у Пащі Диявола» — не газета з новинами, тому й правда в неї своя.
Немає коментарів:
Дописати коментар